Кримські вклади

9 листопада 2021 року Велика Палата (ВП) Верховного Суду (ВС) прийняла постанову по справі № 320/5115/17, якою підтвердила право вкладників вимагати від банку пеню на підставі частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» № 1023-ХІІ в розмірі 3 % від суми, що утримується, за кожен день прострочення виконання зобов’язання (пеня за Законом № 1023-ХІІ), проте обмежила період її нарахування моментом набрання чинності рішенням суду про розірвання депозитного договору.

Проаналізувавши рішення ВС в однорідних справах, розглянутих вже після прийняття цієї постанови, вбачаємо, що наразі висновки ВП ВС сприймаються суддями по різному.

Зразкова позиція?

На прийняття постанови від 9 листопада більше року чекали учасники призупинених справ в судах по всій країні, з яких лише кількість справ за «кримськими» вкладами Приватбанку обчислюється сотнями. Після прийняття постанови ВП ВС справи почали терміново призначати до розгляду.

Поспіх в призначенні справ до розгляду призвів до неоднозначного трактування змісту постанови від 9 листопада. Внаслідок чого у 20 постановах ВС, винесених після 9 листопада 2021 року щодо стягнення пені за Законом № 1023-ХІІ, в ідентичних за своєю суттю справах та при майже повній ідентичності обставин судами виносяться протилежні за змістом рішення.

Застосування пені за Законом № 1023-ХІІ як відповідальності за неналежне надання банківських послуг набуло широкого розповсюдження в судовій практиці з 2016 року.

Саме тоді Верховний Суд України в низці постанов (наприклад, від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16) дійшов висновку, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у вигляді пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Трьома роками потому, у постанові ВП ВС від 20 березня 2019 року по справі № 761/26293/16-ц було висловлено позицію, згідно якої відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов’язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Підкреслимо, що згідно вказаної постанови, пеня за Законом № 1023-ХІІ стягується з банку за весь час порушення зобов’язання.

У постанові ВП ВС від 9 листопада зазначено, що суд не вбачає підстав для відступу від висновків, сформульованих у рішеннях вказаних вище.

ВП ВС дійшла висновку, що пеня за Законом № 1023-ХІІ застосовується в разі порушення виконання договірного зобов’язання на користь споживача.

Однак позивачам було відмовлено в задоволенні їх вимог та скасовано попередні рішення судів, якими їм була присуджена пеня за Законом № 1023-ХІІ за період до фактичного повернення коштів банком. Це сталося, бо ВП ВС дійшла висновку, що нарахування пені за Законом № 1023-ХІІ є можливим до набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитних договорів, а за обставинами справи позивачі заявили вимоги щодо нарахування пені вже після цього моменту.

В постанові аргументується, що після набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитних договорів між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов’язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджена судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 Цивільного кодексу України в разі його невиконання. Тож на такі правовідносини дія Закону № 1023-ХІІ не поширюється, а пеня за ним, відповідно, не нараховується.

На практиці виявлено прогалини

Постанова від 9 листопада мала б внести ясність в існуюче правозастосування в справах щодо пені за договорами банківського вкладу, але на практиці виявилися прогалини, що потребують професійної дискусії, а можливо й додаткових висновків Великої Палати ВС.

По-перше, постанова від 9 листопада обмежила період нарахування пені моментом набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитних договорів, у порівнянні з позицією ВП ВС висловленою у постанові від 20 березня 2019 року, де зазначається щодо можливості стягнення пені з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Однак у випадку, коли рішення про розірвання договорів банківського вкладу судом не ухвалювалося, чи повинна нараховуватися пеня до моменту видачі коштів, як це було раніше. Адже багато вкладників банків не вважають необхідним заявляти в позові вимоги щодо розірвання договорів банківського вкладу та обмежуються тільки вимогами щодо стягнення коштів за договорами банківського вкладу та пені.

Так, в постанові від 1 грудня 2021 року по справі № 321/404/19, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (КЦС) відмовив вкладнику в задоволенні вимог щодо стягнення пені, аргументуючи це невірним посиланням на позицію, викладену в постанові від 9 листопада. У цій постанові зазначається, що: «…після ухвалення судового рішення апеляційним судом Запорізької області від 5 червня 2018 року, яким стягнуто з ПАТ «Банк» на користь ОСОБА_1 депозитний вклад, договірні відносин між сторонами є такими, що припинилися». Однак, у постанові від 9 листопада чітко зазначено, що депозитні договори є розірваними виключно з моменту набрання законної сили рішенням суду про їх розірвання, а не про стягнення коштів.

По-друге, у постанові ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 8 грудня 2021 року по справі № 757/26746/17-ц скасовано рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення пені. Це обґрунтовано тим, що позивач просив стягнути пеню за період, в який, на думку суду, споживчих правовідносин між сторонами вже не існувало в зв’язку з тим, що депозитні договори припинили свою дію після направлення вкладником до банку заяви про розірвання договорів.

Момент порушення

Базуючись на таких трактовках позиції ВП ВС в грудні 2021 року вже винесено кілька постанов ВС, де суд також дійшов висновку, що договори є розірваними з моменту отримання в банку заяви вкладника про розірвання договорів або видачу вкладу.

Це не узгоджується з позицією ВП ВС від 9 листопада 2021 року, яка не сприймає подання вкладником до банку заяви про розірвання депозитного договору, як обставину що припиняє дію депозитного договору. Моментом розірвання договорів ВП ВС вказує саме момент набрання законної сили рішенням суду про їх розірвання.

До того ж, якщо сприймати таку логіку, постає ще одне питання, що потребує вирішення. Якщо договір вкладу є розірваним за заявою вкладника, на який період невиконання грошового зобов’язання може бути нарахована пеня взагалі?

Як правило в депозитних договорах самими банками визначається, що договір є діючим допоки зобов’язання за ним не виконане банком. Тобто дія договору припиняється виключно після виконання банком зобов’язання з повернення вкладу та відсотків.

За логікою суду застосування пені у зв’язку порушення зобов’язання є неможливим, оскільки встановлення факту порушення зобов’язання має бути втілено певними діями кредитора/вкладника.

Стандартна процедура до цього часу виглядала так. Щоб визначити період для нарахування пені, позивач, перш за все, повинен визначити момент, з якого розпочинається порушення виконання зобов’язання банком. З цією метою він звертається до банку з вимогою щодо повернення вкладу або з заявою про розірвання договору та видачу вкладу. Як правило за договором у банка є два дні на те, щоб виконати вимогу вкладника, після спливу яких та за умови невиконання зобов’язання з’являється конкретна дата, якою фіксується момент порушення виконання зобов’язання.

Отже виникає ситуація, коли до звернення вкладника до банку із такою заявою фактично порушень з боку банка не існувало, а після отримання банком такого звернення нарахування пені є неможливим у зв’язку з тим, що договір вже є нібито розірваним.

Усунути розбіжності

Така практика призвела до того, що суди першої та апеляційної інстанцій також почали виносити рішення про відмову в стягненні пені, аргументуючи це тим, що договір є розірваним після звернення вкладника до банку із заявою про розірвання, ігноруючи висновки ВП ВС.

Натомість у справах, які ВС розглянув після 9 листопада 2021 року, та які стосуються стягнення пені за Законом № 1023-ХІІ було залишено у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими вкладникам була присуджена пеня (зокрема постанови ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 11 листопада 2021 року по справі № 183/3248/16; від 17 листопада 2021 року по справі № 757/19/19-ц; від 23 листопада 2021 року по справі № 334/2750/20; від 1 грудня 2021 року по справі № 757/13186/19-ц; від 1 грудня 2021 року по справі № 757/18534/19; постанови ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 8 грудня 2021 року по справі № 644/2177/19; від 9 грудня 2021 року по справі № 201/7316/16).

Зазначимо, що у всіх 20 справах, які Верховний Суд розглянув після 9 листопада 2021 року, період нарахування пені слідував за зверненням вкладника до банку щодо розірвання договору або повернення вкладу, а рішення суду про розірвання депозитних договорів не ухвалювалося.

Також важливо, що у 7 з 8 справ, де у стягненні пені за Законом № 1023-ХІІ було відмовлено, є окремі думки судді КЦС в складі ВС Василя Крата, в яких він зауважив, що: пеня є змінною величиною й залежить тільки від часу, на який боржник прострочив виконання, тому відмова споживача від договору банківського вкладу або його розірвання на підставі рішення суду не зумовлює такий правовий наслідок для вкладника (споживача), як відсутність підстав для застосування частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» № 1023-ХІІ.

Позиція судді Крата заслуговує на увагу, адже набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитного договору не може припинити споживчі правовідносини між вкладником та банком, тому що як звернення вкладника до банку з заявою про розірвання депозитного договору, так і розірвання договору за рішенням суду не призводить негайно до виконання банком свого зобов’язання з повернення депозиту та відсотків вкладнику, а є лише проміжним етапом на шляху до фактичного виконання зобов’язання.

Наразі постає необхідність усунути виявлені на практиці розбіжності, спричинені неоднаковим тлумаченням висновків викладених у постанові від 9 листопада 2021 року, що на жаль не сприяє ані правовій визначеності, ані єдності судової практики. Це вкрай важливо, бо неправомірна поведінка боржника не повинна залишатися безкарною, бо ніхто не має права отримувати будь які переваги зі своєї незаконної поведінки. Порушення вимог закону не може бути для боржника вигіднішим за його виконання.

Дмитро ДУГІНОВ, адвокат, Голова Ради з питань захисту прав споживачів фінансових послуг, м. Київ

Спеціально для «Юридичної практики», № 5-6, 8 лютого 2022 р.